Так жартома каже про себе жителька Ратного Валентина Пегасівна Коротинська, жінка особливої долі, яка в юності втратила ногу, але не впала духом, а 10 років тому ще й створила та очолила районний осередок інвалідів...

 Галина СВІТЛІКОВСЬКА

ЮНА МЕДСЕСТРА ЗА ОДНУ МИТЬ СТАЛА ПАЦІЄНТКОЮ
     18–річна випускниця Ковельського медучилища тільки встигла освоїтись у хірургічному відділенні Ратнівської райлікарні. Всього два місяці пропрацювала медсестрою. А далі вже над нею більш як півроку схилялися люди у білих халатах.
     — Як звичайно після роботи добиралися з подругою додому в село. Зупинили попутну вантажівку. І треба ж було такому трапитися: лопнуло колесо, автомобіль на швидкості врізався в дерево. Кабіну з мого боку сплющило, найбільше знизу, де були ноги. Відчула страшний біль. Ні дихнути, ні повернутися. Хоч була у шоковому стані, але досі пам’ятаю, як мене звільняли з–під того залізяччя. Шукали трактор, щоб відтягнути причіп, дістатися до кабіни. Кілька годин пройшло, поки виволокли назовні. І вже тоді зрозуміла, що одну мою ногу зовсім відбило, а друга — повністю розтрощена. Ні водій, ні подруга не постраждали. А я у «швидкій», яка везла мене назад до лікарні, весь час просила: «Тільки мамі не кажіть…» — згадує Валентина Пегасівна той осінній день, який став для неї початком великих життєвих випробувань.
     Мамі й справді спочатку не говорили страшної правди. Але неньчине серце не обдуриш, як тільки довідалася про аварію, полетіла у райцентр, незчулася, як одним духом пробігла 15 кілометрів. А потім потягнулися довгі дні й ночі біля найменшенької, наймолодшої з чотирьох дітей, — Валюші.
     Коли стан потерпілої вдалося стабілізувати, її відправили з Ратного в травматологічне відділення Луцької міської лікарні. Щоб бути поруч із прикутою до ліжка донечкою впродовж багатьох місяців, мати влаштувалася у відділення санітаркою. Кілька операцій, проведених лікарем Романом Рубасом, дали надію, що хоч одну кінцівку вдасться врятувати.
     — Не могла дочекатися, коли ж дозволять ступити. Якось мама задрімала, а я дотягнулася до милиць, опустила ногу й спробувала піднятися. Під вагою тіла скалічена кінцівка так заболіла, що я забула про відсутність іншої, перехилилася і з розгону гепнула на землю. Після того, як розбилася, милиці надовго від мене сховали. Ось такою я була нетерплячою і впертою пацієнткою. Через багато років приїхала до свого лікаря, а він відразу мене упізнав. Скільки буду жити, стільки згадуватиму добрим словом Романа Семеновича Рубаса, — із вдячністю каже жінка. — У Харкові в Інституті ортопедії згодом часто чула: «Вам пощастило, що потрапили до знаючого спеціаліста».
     
     ХОВАЛА МИЛИЦІ ПІД КЛУБОМ — І ЙШЛА НА ТАНЦІ
     Наша співрозмовниця не приховує, що перші півроку після аварії були суцільним чорним відчаєм. Здавалося, разом із ногою ампутували й усі її дівочі мрії, усе майбутнє.
     — Якось виїхала на візку на лікарняне подвір’я, а там малий хлопчик вередує. Спробувала пожартувати: «Такий великий, скоро женитися схочеш…» А він мені: «Тільки не з тобою, бо ти — безнога». Як я плакала, почувши ці слова… Думала: навіть дитина розуміє, що мені нема на що у житті сподіватися.
     Звикнути до протеза вдалося не відразу. Та й вціліла нога спочатку не могла повноцінно служити. Тому без милиць ходити було важко. У рідне село повертатися з лікарні не схотіла, бо вдома з усіх кутків маминими очима дивився зболений жаль, а на вулиці пекли душу співчутливі погляди. Поїхала до сестри, яка вийшла заміж у Сільці Гірницькі. Між чужими людьми було легше.
     — Удень бавила дитину сестри. А ввечері сусідські дівчата йдуть на танці й мене кличуть. Я по натурі весела, компанійська. Хотілося до молоді. Стемніє, я за милиці — і до клубу. Доберуся, сховаю їх у кущах, зуби стисну й заходжу, як ніби нічого й не сталося. Про мою біду знали тільки найближчі друзі, по черзі додому проводжали, щоб десь не спіткнулася. На тих танцях я й долю свою знайшла, — усміхається Валентина Пегасівна, стаж подружнього життя якої нині більше 30 років.
     Пригадує, як уперше побачила Віктора, який тільки повернувся з армії, як защеміло серце. Коли попросив дозволу провести додому, відверто сказала: «Ти, може, не знаєш, що я — без ноги?». Але хлопця це не злякало і не спинило. І не стояли довго під вечірніми зорями, бо ж розумів, що Валі боляче на протезі. Коли вона знову поїхала до Харкова на реабілітацію — чекав, скучав. А через півтора року після першого побачення заміж покликав, переступивши через людські розмови, сумніви рідних.
     — Була така щаслива, наче на крилах літала. І хоч свекруха згодом зізналася, що коли почула про вибір сина, то їй наче стеля на голову впала, але прийняла мене в сім’ю. Я ж старалася і досі стараюся бути доброю невісткою. Перші роки довелося важкувато. Добиралася з села у райлікарню на роботу. Народила одного синочка, згодом, хоч лікарі й забороняли через проблеми зі здоров’ям, — другого. А як одержали квартиру, перебралися у Ратне, то Бог подарував нам донечку Богдану. Потім, коли нам із чоловіком було вже під 40, знайшовся ще й Павлик, — світиться материнським щастям пані Валентина.
     
     «ЩО ІНШИМ ВІДДАЄШ — ТЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ»
     Здавалося б, чого ще хотіти? Дружна велика родина, добрий чоловік, гарні діти, чудові внуки. Коли Валентина Пегасівна говорить про свою «половину», в її голосі чути теплі нотки:
     — Завжди і в усьому мала вдома опору й підтримку. Буває, Вітя трохи сердиться, що я «вдарилася» у громадську роботу, вічно кудись біжу. Але за 10 років він уже до цього звик.
     Що спонукало жінку десятиліття тому взятися за створення організації інвалідів? Пояснення просте: хотіла об’єднати таких, як сама, щоб спільно робити життя цікавішим, веселішим, змістовнішим, успішніше відстоювати свої права.
     У Ратнівському територіальному центрі соціального обслуговування мені показали великий стенд із фотографіями, зробленими під час спортивних змагань, концертів і свят, організованих активістами осередку. А головний лікар райлікарні Михайло Бегаль розповів, що, розпочинаючи ремонт у відділенні неврології, консультувався з інвалідами–візочниками, що зробити, аби їм у лікувальному закладі було зручно й комфортно. Про життя громадської організації розповідає і власний сайт, на якому кожен інвалід може почерпнути багато корисної інформації.
     — Коли ми починали об’єднуватися, я особливо раділа, як вдавалося витягнути з чотирьох стін когось з молодих. Переживала за кожного, як за своїх дітей. Не шкодую витраченого часу, сил, бо якщо робиш добру справу, то добро завжди повертається. Сьогодні у нас сформувався міцний кістяк активних, талановитих, творчих людей, як, наприклад, Володя і Марина Мажули, Майя Філь, Валерій Литвинець, Анатолій Лук’янюк… Усіх нас — до півсотні, разом ми сильніші, впевненіші, щасливіші, — переконує наша співрозмовниця, яка всім недугам і бідам на зло живе повнокровно і щасливо.
     
     
     Притча Бруно Ферреро з уст Валентини Коротинської:
     — Якось один чоловік прямував піщаним берегом і відчув, що поряд із ним йде Господь. Коли озирнувся, постали перед очима чоловіка різні картини його життя, і на більшості з них позаду на піску виднілися два ланцюжки слідів. А от у найважчі на його віку дні сліди чомусь були в один рядочок. «Виходить, у найгірші часи, коли я так сподівався на допомогу, Тебе, Господи, не було поруч зі мною?» — дорікнув чоловік. «Ні. Просто, коли ти не міг іти, то я ніс тебе на руках», — відповів Отець Небесний. Пам’ятаймо: Бог ніколи не залишає людину в моменти випробувань.
     
     На фото: Інвалідність — спорту не завада, переконані Валентина Коротинська і її команда.