У селі Замшани Ратнівського району познайомилася із чудовою незвичайною парою. Володимир та Марина Мажули зустрілися майже п’ять років тому у Сакському санаторії для людей з особливими потребами і відтоді не розлучаються. Активні, веселі, багато де побували, об’їздили мало не всю Україну – дарма, що обидва на візках…

Це Володимир тутешній, а от Марина на Волині опинилася в невістках. Сама ж родом із Миколаєва.
– Певно, з Криму прямим потягом вас сюди чоловік і привіз? – жартуючи, випитую у Марини подробиці їхнього знайомства.
– А от додому я все-таки заїхала. Випробувальний місяць, те-се…
– Так, а з цього місця детальніше, – з удаваною серйозністю Володя подивився на дружину, – Маріша, то ти мене ще й випробовувала?
І обидва щасливо засміялися.
У кожного за спиною важкі випробовування і життя, яке в один момент поділилося на до і після. Володимиру було лише 22 роки, відтоді як він невдало стрибнув у воду і зламав шию. Чи довго повертався до життя? Довго, каже, аж поки не поїхав у кримський санаторій на реабілітацію і не побачив таких, як сам. Особливо його тоді вразив чоловік, у якому ледве душа в покрученому тілі трималася. Але той закінчив інститут, аспірантуру, добре заробляв. От тоді й Володі прийшло усвідомлення, що треба брати себе в руки. Повернувся у Замшани оновленим, став посилено займатися, цікавитися різними реабілітаційними програмами для інвалідів.
Марина ж опинилася на візку внаслідок невдалої операції з видалення грижі ще у дитинстві. У шість років почали всихати ніжки, далі гірше. Навіть інститут змушена була покинути після першого курсу, бо не мала сил туди добиратися. А вже кілька років тому повністю пересіла на візок.
– Мені у ньому набагато легше, можу і їсти приготувати, і прибрати, і на прогулянку десь виїхати, наприклад, у ліс по гриби та ягоди, – каже Марина.
Побачивши моє здивоване обличчя, пояснюють, що для таких цілей у них є електровізки: у Володі чотириколісний на електродвигуні, а у Марини – триколісний скутер-бурчик. Сміються, що дістали-добилися і тепер без проблем «по горах та всяких колдобинах» їздять. Не в їхньому дусі сидіти та плакати. В хаті, хоч і живуть разом з батьками Володі, змайстрували собі різноманітні допоміжні перила, є тренажери. Справляються, мовляв, як правило своїми силами.
Володя зізнається, що він постійно в русі. Їздив на всі спортивні змагання, фестивалі. Закінчив спеціальні курси по ремонту техніки, з комп’ютером на «ти». Каже, що ще донедавна мав Європу в хаті, бо і техніку звідти замовляв, і заробити міг. Тепер, зважаючи на останні події в країні і анексований Крим, стало сутужно.
– Для нас світ тепер звузився фактично до меж села. Хоча це не значить, що треба опускати руки, – говорить Володя. – Багато чую, що наше життя не пристосоване для інвалідів. Так, але у тому самі інваліди і винні. Чого не добиваються? Ми от з Марішею у своєму селі як тільки стали виїжджати, так відразу і пандуси з’явилися.
Володя заробляє тим, що ремонтує всіляку техніку, зокрема комп’ютери. А ще – шукає віддалену роботу за допомогою Інтернету, робить сайти. Марина займається живописом, малює картини на замовлення. І, як сказав чоловік, заміняє йому руки: розкручує і закручує гайки в техніці саме вона. Отак укупочці любенько разом і працюють. Останнім часом ще й активно розвивають Ратнівську організацію для інвалідів, у якій вже нараховується 42 члени.
– Я там заступник, тож мушу тримати зв’язок з усіма, – каже Володя. – Організовуємо з Марішею спортивні змагання, фестивалі для інвалідів. А ще ж люди постійно телефонують, щось просять, консультуються, покладають певні надії – їжджу, реагую, домовляюся. Роботи часом буває стільки, що ледве ввечері до ліжка доповзаю. Я вже якось казав Маріші: «Хочу побути нормальним інвалідом. Полежати на дивані, телевізор подивитися!»
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область